Чи може приватний сектор врятувати Білорусь?

Незабаром після того, як білоруський диктатор Олександр Лукашенко наказав посадити літак Ryanair у Мінську (для арешту білоруського активіста Романа Протасевича), Європейський Союз анонсував санкції проти його режиму. І як безпрецедентний крок від початку заворушень у серпні минулого року, організація також запропонувала фінансову підтримку на суму 3 млрд євро для майбутньої «демократичної Білорусі» на випадок повалення режиму Лукашенка. 

Багатьма представниками міжнародної спільноти цей жест було сприйнято як початок відлиги політичного режиму в Білорусі. Проте залишаються сумніви щодо того, чи вплине це істотно на хід національної революції. По-перше, цієї суми недостатньо для подолання критичного фінансового становища республіки, яке за останні роки досягло свого піку. Зовнішній борг, до прикладу, досі складає приблизно 18 мільярдів доларів, половину якого заборговано Росії. Також під загрозою є непрямі російські субсидії на нафту (на додаткові 4 мільярди доларів), які підлягатимуть скороченню у разі демократизації. Наразі валютні резерви національного банку можуть обслуговувати лише дві третини загальної суми валютних депозитів, що знаходяться на приватних та корпоративних рахунках у білоруських банках.

Більше того, якщо ситуація в Мінську сприятиме демократизації, Росія, ймовірно, мобілізує власні фінансові ресурси, намагаючись зберегти Білорусь залежною від свого політичного та економічного впливу. Це, безумовно, відповідало б попередній тактиці держави: у 2013 році тодішній Президент України Віктор Янукович раптово припинив переговори щодо угоди про асоціацію з ЄС після того, як Росія пригрозила серйозними фінансовими наслідками. Економічний тиск на Білорусь, ймовірно, був би ще більш ефективним, враховуючи, що російський ринок споживає майже половину експортованої білоруської продукції.

І найголовніше, запропонована Європейським Союзом програма є короткочасною: такої підтримки могло б бути достатньо, якби Білорусі гарантували статус кандидата та членство в Союзі з усіма супутніми перевагами – але, здається, цього не заплановано, принаймні найближчим часом. Наразі ініціатива обсягом у 3 мільярди євро лише пропонує меншості білорусів стимул до повстання, і, звичайно, не «змінює гри», яка б схилила терези на користь демократичної Білорусі. Однак Європейський Союз не помічає варіанту, який відкриває набагато ширші горизонти. Останніми десятиліттями феномен «захоплення держави» (коли корпорація чи авторитарний лідер фактично приватизує державу і використовує всю владу суверенного управління заради власного блага) виявився поширеним у геополітичній екосистемі. Хоча подібне захоплення в основному розглядається як екзистенційна загроза демократії, в авторитарних режимах на кшталт режиму Лукашенка йому можливо чинити опір замість якісного підсилення.

Щоб проілюструвати цей аргумент, уявіть сценарій, за якого велика транснаціональна корпорація, яка може відносно легко передати свою юрисдикцію (першими на думку спадають соціальні медіа та інтернет-компанії) вирішує підписати угоду з обраною президентом Світланою Тихановською. В обмін на перенесення своєї штаб-квартири в Мінськ, ця угода гарантує ТНК ексклюзивний режим податкових пільг, особливий статус для працівників, податкові пільги для місцевих дочірніх компаній, захист від судових позовів з боку держави тощо. Подібна угода може здатись вельми привабливою для компаній на кшталт Google. Як стверджує представник компанії, за останні десять років ефективна ставка податку становила близько 26%. Якби уряд Білорусі знизив податок на прибуток такої компанії до, скажімо, 6% або навіть 8%, лише Google могли б заощадити до 4 млрд доларів на рік. Додайте до цього той факт, що сумарна платня 23 000 співробітників Google у штаб-квартирі Mountain View, штат Каліфорнія, становить 6 мільярдів доларів на рік з податком на прибуток США із заробітної плати в 150 тисяч доларів на рівні 34%. Якщо замість цього застосувати лише 13% білоруського податку, додатковий дохід близько 1 мільярда доларів залишиться в кишенях цих працівників – не кажучи вже про різницю у вартості життя між Каліфорнією та Центральною Європою. Нарешті, перевищення Google у розмірі 120 мільярдів доларів може легко покрити боргові зобов’язання Білорусі, що приносить до 7,8% річної дохідності. Це приблизно в 6 разів більше, ніж може повернути будь-який депозит у банківській системі США.

Якщо хтось "володіє" державою, то, природно, немає ризику з боку власника, пов'язаного з його власними цінними паперами. Наявність компанії розміру Google, де навіть частина готівки депонується в місцевих банках, фактично виключить будь-які шанси на спекулятивні операції з такими фінансовими установами. Для ясності ми поки що виключаємо деякі гостріші питання фінансової та кредитної політики, такі як право на емісію криптовалюти (що може становити проблему в США та в інших країнах, але не в державі істотно підконтрольній багатонаціональній корпорації). Коротко кажучи, ця пропозиція менше піддається порівнянню зі створенням «особливої економічної зони» в якійсь державі, ніж перетворенням цілої нації на бізнес-оази для ІТ-транснаціональних компаній. Це не тільки створило б унікальні можливості як для самої корпорації, так і для місцевої економіки, але також обернулося б смертельним фінансовим ударом для режиму Лукашенка і, ймовірно, призвело б до повалення авторитарного лідера.

Звичайно, змінити хід історії Білорусі може не окрема компанія чи лідер світового ІТ-бізнесу. Однак нещодавні натяки Великої сімки щодо ухилення від сплати корпоративних податків свідчать про те, що у промислово розвиненому ліберальному світі формується менш доброзичлива ділова атмосфера. За цієї системи питання оптимізації оподаткування, ймовірно, постане перед багатьма транснаціональними компаніями, які прагнуть максимізувати валовий прибуток. Безперечно, багато компаній вже досить агресивно прагнуть уникнути податкових зобов’язань. Прикладом може бути сумновідома репатріація 243 мільярдів доларів компанією Apple з офшорних рахунків після підписання Трампом закону про податкові знижки та зайнятість (TCJA) наприкінці 2017 року. Тим часом Google перевів 23 мільярди доларів своїх фінансових резервів на Бермуди, намагаючись зменшити власні податки. Такі випадки свідчать про прагнення бізнес-клімату дистанціювати свої активи подалі від нових податкових режимів. То чому б просто не перетворити напівпровальну економіку середньої величини в Європі на “податковий рай” для транснаціональних компаній, водночас створивши найсприятливіші умови для ведення бізнесу з провідними ІТ-компаніями, дозволивши їм виступати основними “зацікавленими сторонами” для цілої держави?

Протягом останніх декількох років ліві політики були схильні звинувачувати великі корпорації у створенні «тоталітарних» бізнес-моделей, включно зі стеженням і збором персональних даних про особисті вподобання користувачів. На наш погляд, ніщо інше не може змінити це ставлення більше за пропоновану нами ініціативу, за допомогою якої ці так звані «тоталітарні» корпорації можуть руйнувати підвалини національного уряду у серці Європи. Такий порядок дій служитиме стійким прикладом того, як корпоративну владу можна використовувати задля довгострокового соціального, політичного та економічного прогресу у всьому світі.

Оригінал статті англійською мовою. 

Про авторів:

Владислав Іноземцев пише про глобальну економіку та модернізацію з Москви та Вашингтону. Його авторству належать «Межі швидкого економічного розвитку» (опубліковано в Transaction Publishers) та «Несучасна країна. Росія в світі ХХІ століття» (Альпіна Паблішер, російською). Іноземцев консультував обидві Комісії з питань модернізації російської економіки при президенті Мєдвєдєві у 2009 та кількох російських ліберальних політиків в останні роки.

Ярослав Романчук – білоруський активіст та політик. Наразі працює президентом Науково-дослідницького центру Мізеса.

Віталій Шкляров – експерт з російсько-американських відносин, колумніст, відзначений нагородами політичний стратег та низовий активіст.